Виховна система школи – педагогічний компонент соціалізації учнів школи
Суттєве значення для соціалізації людини має виховання. Виховання – одна з основних категорій педагогіки. Визначення сутті виховання є однією з найдавніших проблем, яку суспільство характеризувало, виходячи зі своїх соціальних настанов та актуальних завдань. Зміни соціально-економічних умов, які виникли в результаті тоталітаризму в Україні, відмова від ідеологічних стереотипів, кризові явища в економіці та політичній системі, реформування всіх соціальних інститутів, в тому числі і освіти, вимагають нових підходів до визначення мети виховання, змісту і структури виховної системи в школі. У зв’язку з відмовою від ідеологізації освіти, все менше стає досліджень, присвячених вихованню зростаючого покоління. Багато учених, педагогів – новаторів стали відмовлятися від специфічного для вітчизняної науки терміну і міняють його на звичний для багатьох країн й більш ширшим терміном "освіта".
Таке становище не випадкове. Сьогодні в педагогічній науці важко знайти по-різному визначає мий термін як "виховання". В буквальному сенсі "виховання" – це вигодовування дитини. Однак в Україні на битовому рівні цей термін широко вживається.
Під час роботи над створенням власної виховної системи протягом останніх років педагогічний колектив школи визначив наступні загальні ознаки виховання (схема № 3).
У процесі соціалізації вирішуються дві групи завдань: соціальної адаптації та соціальної автономізації особистості. Рішення цих завдань, по суті протирічущих один одному і в той же час діалектично єдиних, суттєво залежить від багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів. С.І. Гессен писав: "Тиск зовнішнього середовища повинен відповідати внутрішній силі опору особистості дитини, що зростає. Центрострімка сила в людині повинна завжди перевищувати центр обіжні сили зовнішньої культури, але й безперервно відчувати їх зростаючий напор."1
Соціальна адаптація передбачає пристосування індивіда до умов середовища, соціальна автономізація – реалізацію сукупності установок на себе, стійкість в поведінці та відносинах, яка відповідає уявленню особистості про себе, її самооцінці. Рішення завдань соціальної адаптації та соціальної автономізації регулюється мотивами, які здаються протирічними – "Бути з усіма" та "Залишатися собою". Безперечно, результатом соціалізації людини також є соціальна активність – готовність до дій, яка проявляється в сферах соціальних відносин людини. Соціальна активність виховується завдяки залученню учнів школи до роботи в органах учнівського самоврядування, волонтерської роботи та інших видів соціально-корисних справ. Таким чином, критеріями, які свідчать про соціалізацію учнів школи, є їх соціальна адаптованість, соціальна автономність та соціальна активність.
Відома, що соціалізація людини здійснюється широким спектром засобів, специфічних для того чи іншого суспільства, того чи іншого віку людини, яку соціалізують. До них слід віднести: засоби годування немовляти та догляду за ним; засоби регулювання відносин у родині, в групах однолітків, в спеціально створених для цього організаціях.
Особливе значення для педагогічного розуміння суті соціалізації має вивчення факторів та механізмів соціалізації особистості. На соціалізацію людини впливає ряд факторів, які вимагають від неї певної поведінки та активності.
Перша їх група – макрофактори (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава); які впливають на соціалізацію всіх мешканців планети, а також великих груп людей, що мешкають в певних країнах. Друга – мезофактори, умови соціалізації великих груп людей, які виділяються:
а) за національною ознакою;
б) за місцем і типом поселення, в якому вони мешкають (регіон, місто, селище, село);
в) за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.).
Ці фактори впливають на соціалізацію як прямо, так і через мікро фактори. До мікро факторів відносяться: родина, група однолітків, мікро соціум, організації (навчальні, професійні, громадські, приватні), в яких здійснюється соціальне виховання. Вплив мікро факторів на розвиток людини здійснюється через агентів соціалізації, тобто осіб, у взаємодії з котрими проходить її життя (батьки, брати та сестри, родичі, однолітки, сусіди, вчителі).
В класичній педагогіці виховання визначалося в широкому та вузькому сенсі. В першому випадку виховання передбачало вплив на людину всіх формуючих її факторів в цьому сенсі ототожнювалося із соціалізацією.
Спільна соціальна функція виховання є в тому, щоб передавати із покоління у покоління знання, вміння, ідеї, соціальний досвід, засоби поведінки. В цьому спільному сенсі виховання – категорія вічна, тому що існує з часу виникнення, історії людства. Соціальна функція виховання, його зміст та сутність змінюються протягом історії та визначаються відповідними матеріальними умовами, суспільними відносинами, боротьбою ідеологій.
У вузькому сенсі під вихованням розуміли цілеспрямовану діяльність педагогів, які покликані формувати у учня систему якостей або будь яку окрему якість (наприклад, виховання творчої активності). В цьому ракурсі можна розглядати виховання як педагогічний компонент процесу соціалізації, який передбачає цілеспрямовані дії щодо створення умов для розвитку дитини, тобто включення дитини у різноманітні види соціальних відносин в навчанні, спілкуванні, грі, практичній діяльності.
Особливість педагогічного аспекту дослідження соціалізації є в тому, що він вивчає закономірності та методику педагогічного впливу на дитину з метою підвищення ефективності соціальних відносин.
Працюючи над створенням виховної системи, педагоги школи прийшли до висновку, що процес виховання не охоплює всілякі впливи на особистість, і тому може лише сприяти соціалізації дитини. Соціалізація дитини – це стратегічна мета діяльності кожного вчителя 96-ї школи, оскільки знання, які отримаються на уроках, можна розглядати як базу для соціального становлення учня. В цьому ракурсі педагогічні працівники школи говорять про те, що в основі визначення змісту освіти, поряд з віддзеркалюванням наукового рівня, необхідно примінення даних знань в майбутньому. Якщо учень не стане спеціалістом з історії, то після державної підсумкової атестації він незабаром забуде багато вивчених історичних дат, однак соціальне звучання історичних явищ, їх оцінка, яку дав сам учень, будуть впливати на його соціальну поведінку, відношення до оточуючих соціальних явищ. Наврядчи запам’ятають учні, які оберуть для себе спеціальності, що не пов’язано з вивченням математики, математичні формули, що вивчаються в школі, але базові знання, пов’язані з аналізом побутових проблем. Їм будуть необхідні все життя. Вищезазначене не означає, що зміст освіти повинен бути примітизованим до рівня актуальних побутових потреб. Він повинен формувати в учнів мотивацію пізнавальної діяльності, логіку мислення, гуманістичний світогляд, які складають основу соціальної зрілості людини.
На соціалізацію дитини суттєво впливає й характер відносин з вчителями, батьками та іншими дітьми. Ось чому особливо актуальним сьогодні є шкільний "трикутник" – взаємодія педагогічного і батьківського колективів з органами учнівського самоврядування. В цьому плані велике значення має правильний вибір педагогічних засобів, який з одного боку, допомагає дитині реалізувати себе, з іншого – інтегрувати соціальний досвід та власне визначити свій спосіб поведінки в структурі соціальної та педагогічної взаємодії.
Виховання розглядає свій об’єкт одночасно в якості свого суб’єкта. Це означає, що цілеспрямований вплив на учнів передбачає їх активну позицію. Виховання виступає як регулювання основних відносин в суспільстві. Воно повинно сприяти самореалізації людини, досягненню ідеалів, які культивуються в суспільстві. Якщо розвиток спрямований на якості, котрі притаманні індивіду, то виховання витікає з якостей суспільної моралі, і саме вони прищеплюються індивіду в процесі виховання.
Виховання немов би придає якостям індивіда соціальний вектор. В своїй єдності розвиток та виховання складають сутність антогенеза особистості; виховання передбачає не тільки формування особистості, але й створення умов для розвитку індивідуальності.
Одним із найголовніших завдань, визначеним педагогами школи, у вихованні людини є її соціальне самовизначення, яке залежить від реалізації двох найважливіших умов.
Першою умовою є забезпечення залучення шкільної молоді до реальних соціальних відносин, тобто виникнення у них особистісного стану щодо відношення до діяльності, що має в собі об’єктивний та суб’єктивний компоненти. Об’єктивним компонентом є власне діяльність особистості, суб’єктивним – відношення особистості до даної діяльності. При цьому проявляється така особливість соціальних відносин дітей: з одного боку, вони адекватні соціальним дорослих, з іншого – мають випереджувальний характер. Діти, включаючись в реальні відносини, орієнтуються на своє ідеальне уявлення про ці відносини. Наприклад, під час проведення "Дня самоврядування", діти, які виконують функції дорослих, роблять все ідеально: школа блищить від чистоти, всюди порядок, всі в шкільній формі і, навіть, уроки майже досконалі, цікавіші, тобто діти роблять все набагато краще, ніж дорослі.
Другою умовою є самореалізація дітей в процесі соціальної взаємодії. Ця умова передбачає надання можливості дитині найбільш повно розкрити себе у відносинах з оточуючими, коли важно усвідомлення мети та значення діяльності для особистого саморозвитку, урахування усвідомлення кожною дитиною свого "Я", наявність чітких перспектив (ближчих та дальніх) в тій діяльності, до якої дитина залучається.
Таким чином, розвиток, соціалізація та виховання впливають на індивіда з однією і тою ж метою – повною реалізацією себе в суспільстві. При цьому розвиток спрямований на те, що вже притаманне індивіду, а виховання спрямоване, окрім цього, на те, чого у нього ще нема, що є в суспільній моралі, в духовних нормах та якостях людей. В своїй єдності розвиток, соціалізація й виховання складають сутність формування особистості.